Интервью газете "Ужгород"

Його ім'я відоме і серед студенської братії, і серед працівників правоохоронних структур, і серед людей мистецва, і серед людей великого бізнесу, і у журналістських колах. Хтось його ненавидить, хтось симпатизує, а хтось відкрито заздрить. Але однозначно одне - якщо познайомився з цією людиною, то залишатись байдужим до його особистості неможливо. Його іскрометний гумор дратує одних, і викликає щире захоплення у інших. Його професіоналізм визнаний не тільки "зубрами" обласної юриспруденції, але й фахівцями на рівні Києва. Він постійно друкується в столичних журналах та обласній пресі. Він абсолютно аполітична людина і, незважаючи на столичне московське походження, щиро закоханий в Закарпаття і вважає Ужгород найкращим у світі містом.

- Юрій Олексійович, трохи Де народились, де вчились?

- Народився я в Москві. Там же вчився у військовому інституті Міноборони. Ця освіта мені дала базу. До Ужгорода потрапив так. Оскільки інститут був військовий, я потрапив служити до Львова у військову прокуратуру. Потім коли Союз почав сипатися, я сказав, що офіцери приймають тільки одну присягу. Я прийняв її у 1982 р. на вірність радянському народу, в т.ч. і українському. Був ще ряд інших чинників, і я звільнився з військової служби. Потім рік пропрацював старшим слідчим з особливо важливих справ в УБОЗі. Я поважав, що треба переходити на недержавні хліба. 4,5 роки пропрацював юристом в банку. Здав в 1994 р. екзамен на адвоката, а потім вже перейшов на приватні хліба і з тих пір - адвокат.

- Юрій Олексійовичу, кар'єра юриста - мрія дитинства чи життєва необхідність?

- Я не вірю в те що, хтось з дитинства мріяв стати космонавтом і став ним. Може це справедливо для людей творчих професій - музикантів, художників. Але в мене була повна невизначеність. В десятому класі мені на очі потрапила об'ява, що московський державний інститут міжнародних відносин набирає людей в школу журналіста-міжнародніка. Закінчивши такі курси можна на пільгових умовах здати іспити на факультет міжнародної журналістики. Вирішив спробувати. Здав екзамени, пройшов співбесіду і провчився близько чотирьох місяців. Я був в захопленні від лекцій та навчання. Але одного дня все закінчилось...

У нас були практичні зайняття у вигляді прес-конференції з дуже відомим тоді журналістом-міжнародником. А оскільки він був старенький і говорив багато дурниць мені згадалось, що на одній із останніх лекцій нам зауважили, що в Радянському Союзі дуже бракує жанру політичного фельєтону. І я вирішив написати звіт у вигляді саме фельєтону. Цей твір більше був схожий на басню, де події розгортались за такими сценарієм: осел побував за кордоном, зібрав звірів і почав розповідати як він був на Таіті ну т.д. і т.п. Однокурсники читаючи сміялись, всім було дуже весело. А коли оголошували підсумкові оцінки мене було викликано "на килим" до декана. Гублячись у непорозуміннях і не знаючи добре це, чи погано я зайшов до його кабінету. Декан виявився дуже добрим чоловіком. Похвалив мене, як все весело і красиво написав. А наостанок зауважив, що це надзвичайно поважна людина, наближена до ЦК КПРС, що про нього не можна писати в такому тоні, хоча вони може й були справедливі. Потім спитав хто в мене батько. Я відповів, що він помер коли мені було 10 років, а мама працює в магазині завідуючою. Ніяких зв'язків, блатів, впливових батьків і т.п. у мене не було. І тоді декан чисто по-людськи пояснив, що з моїм робочо-селянським походженням мені нічого не "світить". Тут навчаються діти дипломатів, впливових "цековських людей" - зовсім не мій рівень і в мене не має ніяких шансів, хоча я не погано вчуся. Після цього я розстроєний перестав туди ходити...

- Мрії про журналістику не судилось збутися. А як же визрів юридичний напрям?

- Коли я вчився в школі молодого журналіста, мене викликали у військомат, де мені запропонували поступати у військове училище. Я розсміявся і сказав, що ніколи нікого військових у мене в роду не було і я не уявляю себе в цій ролі. А коли вдруге, вже після моєї "басні", викликали у військомат і знову запропонували вчитись я відповів, що маю тільки дві умови: це повинен бути гуманітарний заклад (математику зі школи не любив) і щоб це було у Москві. Таким інститутом виявився Військовий інститут Міноборони СРСР, який готував військових перекладачів і військових юристів. До мов я особливого потягу не мав, залишався факультет де готували військових юристів. Провчився добре, був відмінником навчання. Завдяки цим знанням, працюю за своєю спеціальністю і нормально себе відчуваю.

- Знаю, що чи не найбільше ваше захоплення КВН. Наші закарпатські команди вважають Вас місцевим Гусманом.

- Я байдужий до футболу. Моє захоплення - КВН. Я його записую, систематизую. Напевно, маю чи не найбільший архів в Ужгороді. Ще 10 років тому у 1994 році, ми ветерани, які раніше грали в КВН. Я грав у Москві, був капітаном команди.

Десять років тому в Ужгороді зустрівшись з колишніми КВН-щиками народилась така ідея: провести таку гру - збірна університету "Діти БАМу" та ветерани КВН. Ця гра багатьом запам'яталась. З тих пір я увійшов у коло закарпатських КВН-щиків. Довелось організовувати КВН і привозили сюди хороші команди і з Харкова, та з Дніпропетровська.

Ті люди, які зараз грають на сцені в 10 разів краще за мене. Це професіонали, які грають по вісім-десять років. Я ж намагаюсь не пропустити жодної гри. Із задоволенням спостерігаю за на новим поколінням КВН-щиків, правда вже з глядацького залу.

- Чим Ви керуєтесь в своїй роботі? Чи є та межа через яку не переступаєте? Я знаю, що є адвокати, які принципово не беруться вести справи про згвалтування чи категорично відмовляються виступати у судових процесах де відповідачами фігурують державні структури?

- Десь давно прочитав фразу і вона закарбувалась у моїй пам'яті: "Вище Закону тільки Любов, вище Права тільки Милість, вище Справедливості лише Прощення". І вже роками намагаюсь з цим принципом жити. Але на жаль, на практиці не завжди так виходить. Що ж стосовно якихось табу, то я не вибираю собі справи. Людина приходить зі своїми проблемами і я намагаюсь ці проблеми вирішити. Лікар не вибирає хворих за національною, мовною чи ще за якоюсь іншою ознакою. Напевно, я не став би займатись ман'яком, насильником, який гвалтував малолітніх. А до решти я відношусь як до роботи. Абстрагуюсь від проблем клієнта і роблю свою роботу. Є процес, він розписаний, я представляю інтереси клієнта за законом і ні на що інше увагу не звертаю. А ті, хто говорить, що ось цим не займаюсь чи тим не займаюсь, то на мою думку цими прикривають свій непрофесіоналізм. Я дякую таким людям, хоча б тому, що вони від цього відмовляються. Гірше, коли людина чогось не знає, а береться щось робити. Потім люди приходять і там вже треба розбиратися на рівні апеляційних оскаржень. Коли людина в тюрьмі або коли вже справа затягнута на декілька років. Тому перша заповідь у адвоката, як і у лікаря повинна бути: "Не нашкодь".

- За кордоном існує така практика. Кожна більш-менш заможна родина має свого сімейного лікаря і свого адвоката. Ваше ставлення і прогнози щодо можливості запровадження такої практики у нас в країні?

- Це наша мрія. Я думаю, що наш нинішній менталітет ще не дійшов до такого ступеня правосвідомості. У мене багато людей, які працюють зі мною на договірних умовах. Як правило я обслуговую їх бізнес і по мірі необхідності втручаюсь в проблеми які в них виникають. Легше раз і назавжди завести певний порядок і його підтримувати. Але все це, як правило, пов'язано з підприємницькою діяльністю. Поки в нас не заключають брачні контракти, люди не турбуються про свої акції, підприємства, нерухомість. Але коли добробут наших людей виросте, то вони звертатимуться по медичну допомогу до сімейного лікаря, по правову - до адвоката, а отримувати фінансові консультації у фахового працівника банку. Тоді ми станемо, нарешті, правовою державою, будемо знати свої права і будемо знати куди звернутися за їх захистом.

- Трохи про Вашу першу справу.

- Це було ДТП, з трупом, з тяжкими наслідками. Нам вдалося довести невиновність водія. У вигляді гонорару я отримав картину сирені, яка до тепер висить у мене. В свій час мені довелось років п'ять просидіти на ДТП і прошов хорошу школу у Львові у наших експертів-автотехніків, адже справи такої категорії мають свою суто технічну специфіку. В них треба добре орієтуватись і мати практику. Зараз я з задоволенням берусь за такі справи. Свою задачу як фахівця вбачаю в тому, щоб допомогти слідчому об'єктивно розібратися в складних обставинах.

Нещодавно в мене була справа в апеляційному суді, коли людину відпустили із залу суду через 2,5 місяці відсидки в СІЗО. Я переконаний, що він абсолютно невинний. Коли я вивчив матеріали, перерахував розрахунки експертів, то вийшла зовсім інша картина. Так, помилка експертів може коштувати людині декількох років ув'язнення...

- Найцікавіші справи з вашої практики.

- Навіть і не знаю. Я намагаюсь по кожній справі викладуватись по-максимуму. Мені дуже цікаво працювати зі складними справами: приносять купу документів і одразу не знаєш з якого боку взятися за рішення цієї проблеми. Декілька днів все прораховуєш, зважуєш. Коли схема вимальовується і ти сідаєш і пишеш на п'ять-шість сторінок, те що вчора собі не уявляв, починаєш відчувати надзвичайне внутрішнє задоволення. Такі справи мені подобаються. Це можуть бути і цивільні справи, і кримінальні. Красота доведення своєї позиції, красота переконливості викладання - від цього я отримую професійне задоволення. Особливо приємно, що коли виступаєш у суді тебе не тільки слухають, але й чують.

- Зараз у нас відкрилась багато навчальних закладів, що готують юристів. Ваша оцінка якості підготовки цих юристів.

- Зараз мої діти поступили на юрфак Ужгородського національного державного університету. Я переконаний, що юридична освіта в першу чергу залежить від юридичної школи. На пустому місці створити юрфак неможливо. Повинні бути професора, авторитетні та високофахові спеціалісти своєї справи, які мають десятки монографій тільки по своєму предмету, з великим педагогічним стажем. А у нас на жаль, існує практика, коли колишні історики читають правові дисципліни. Я не хочу нікого ображати, але вважаю, що це не той рівень викладання, який повинен бути у вищій школі. У нас юрфак молодий, як і всі в місті. І з часом все стане на свої місця. Щодо тих студентів, які приходять зараз на практику: доводиться бачити, що рівень їх підготовки залишає бажати кращого. По своєму навчанню не пам'ятаю, щоб прогулювались лекції, щоб не був повний конспект, щоб не підготувався до семінару. Може це тому, що я навчався у військовому вузі. Можна бути недбалим продавцем чи поганим бухгалтером, але бути поганим юристом чи лікарем - це злочин! Адже за помилки таких неуків розплачуються люди своїм життям та своїми долями.

- Якісь курьозні випадки з вашої практики.

- Найчастіше веселять слідчі чи експерти. Іноді допускають такі "ляпи", які окрім посмішки нічого викликати не можуть. Це вузькопрофесійна тема, тонкощі якої можуть зрозуміти тільки спеціалісти. Решта ж, якісь помилки на словах чи незнання, коли просто про себе посміхаєшся і стає незручно за колегу який сказав дурницю.

- Хто ваші друзі.

- Між професією адвоката і лікаря багато спільного. Напевно, саме тому у мене основне коло знайомих - лікарі. Товаришуємо, спілкуємось. З юристами починаєш говорити за столом і знову - професійна тематика. Тому вільний час намагаюсь проводити з людьми які далекі від моєї професії і це дозволяє нам говорити про якісь інші речі.

- Чи стають ваші клієнти вашим друзями?

- Цікаве питання. Були і є зараз клієнти з яким дуже хороші добрі відносини . Ми зустрічаємось не тільки з нашим справами чи роботою. Хоча з наукової точки зору треба трохи дистанціюватися від свого клієнта та його проблем, оскільки якщо все це пропускати через себе, то здоров'я не вистачить і ти не витримаєш. Суто психологічно є таке розуміння - професійна черствість. Вона характерна лікарям і може частково юристам, оскільки ми стикаємось з людьми в критичних проблемних ситуаціях, коли люди на межі стреса, зриву. Треба завжди залишатись професіоналом, розуміючи, що я - це я, а проблема клієнта - це проблема клієнта. Хоча це в ніякому разі не означає що робота виконується неякісно, халтурно. Просто ми тримаємо якусь дистанцію, розуміючи, що приватне життя - це приватне життя, а робота - це робота. Я ніколи нічого не приносив додому писати, опрацювати. Ні коли я був слідчим, ні коли я став адвокатом. Вся робота повинна робитись на робочому місці. Можна засидітись, можна просидіти вихідні дні на роботі чи прийти раніше. Але додому в родину нічого приносити не можна, оскільки це зовсім інше життя і робочих проблем в сім'ю приноситись не треба.

- Років п'ять тому у Вашому житті було кілька неприємних сторінок, пов'язаних з перебуванням у СІЗО.

- На той момент склалась така ситуація, що одна проблема наклалась на іншу і одразу по декількох справах я оказався незручним деяким сильним цього світу. Хоча вважаю, що я тільки виконував свою роботу і чиїсь особисті проблеми в родині та бізнесі до мене не мають жодного відношення. Але дякувати Богу, прокуратура в усьому розібралась і у відношенні мене карна справа була припинена. Слава богу я не зламався і продовжую займатись тим, що вмію добре робити. В 1999 р., коли я мав ці проблеми, я як адвокат знаходився на декілька сходинок нижче ніж сьогодні. Зараз все добре, життя продовжується. Я ні на кого не в образі, ні на кого не писав скарги. Три місці в СІЗО мене багато чому навчили. Окрім того, що я залишив там 16 кг живої ваги, я придбав величезний життєвий досвід, який допомогає мені в житті.

Шкодую тільки про одне - у мене при обшуку вилучили нунчаки, які я кров'ю і потом в свій час заслужив отримавши перемогу на одному із турнірів по карате. Слідчий забрав їх і не повернув мотивуючи тим, що коли я буду їх нести додому, то йтиму по вулиці з холодною зброєю. Ніби-то ці нунчаки потрапили десь до музею.

- Як відпочиваєте?

- Художні книги читаю тільки у відпустці. А так доводиться читати мало, уривками, не встигаю навіть слідкувати за пресою. Музика в мене грає увесь час, люблю писати під музику. Останніми роками слухаю тільки джаз. Ніщо інше допомогає мені писати. Абсолютно не переварюю "попсу". Я був вихований на інших речах. Залишився на рівні "Машини часу" та "Воскресения", старих добрих ліричних пісень, в яких добрі слова і приємна мелодія. Із уподобань - КВН, намагаюсь бути в курсі цих подій, хоча не завжди можу записати. На вихідні люблю виїхати на природу, відпочиваю з друзями. Міцного нічого не п'ю, вже останні п'ять років п'ю виключно червоне вино. І тільке дуже добре.

- Ваша мрія?

- Я хочу ще пару разів стати батьком і виховати не тільки своїх дітей, але й онуків. Хочу мати поменше роботи і побільше заробляти. А у глибокій старості в білій панамці та шортах в гамаці читати розумні книги та вирощувати квіти. І хто знає, може й написати одну книгу. Тільки одну, але таку, щоб вона була Головною книгою мого життя...

- Ви почали писати цю книгу.?

- Навіть собі не уявляю що це буде. Колись я себе пробував в прозі та поезії. Але зараз на це не вистачає часу.

- Давно вже точаться розмови про детективні агенства. Ваше ставлення до можливого прийняття цього Закону.

- Закон про детективну діяльність давно вже назрів. Не знаю чому наші парламентарії не поспішають його прийняти. Послуги цього бізнесу користувались би попитом. Я вже маю попередні домовленості з компетентними в даній області людьми, як підприємцями і юристами, так і працівниками правоохоронних структур. Як тільки такий закон буде прийнятий ми будемо першими хто відкриє детективне агенство.

- Що ви не можете вибачити людині?

- Зради.

- Які люди Вас дратують?

- Некомпетентні.

- Скількі грошей потрібно для щастя?

- Стільки, щоб я мав можливість утримувати свою доволі велику родину. І заробляти стільки, щоб мої прибутки завжди перевищували мої витрати.

- Гастрономічні уподобання?

- Я знаю всі наші ресторани, але подобається домашня їжа. Не їм і не люблю мармелад і хурму. Солодке взагалі - ні, а ось солене - так!

- Ностальгія не турбує?

- Перші року було бажання повернутися до друзів. Коли приїзджав до Москви, збирались всі мої друзі, сиділи разом. Але життя бере своє. Люди йшли в бізнес, в роботу і тому з роками склалася деяка дистанція... Мені дуже подобається Закарпаття. Я все своє життя прожив у Москві і коли опинився тут, я абсолютно безповоротно розлучився зі своєю історичною батьківщиною. Мені приємно приїхати до Москви провідати маму, своїх друзів, але тут я себе надзвичайно комфортно відчуваю - хороше повітря, красиві місця, приємні люди. Тут в мене багато друзів, є де відпочити, є де провести час. Більше комфортного місця для життя я не можу собі уявити. Мені подобається те, що я роблю, мені подобаються люди з якими я спілкуюсь. Я вважаю що на сьогодні я абсолютно самодостатньою і щасливою людиною, чого і бажаю всім.