Його ім'я відоме і серед студенської братії, і серед працівників правоохоронних структур і серед людей мистецва, і серед представників великого бізнесу, і у журналістських колах. Хтось його ненавидить, хтось симпатизує, а хтось відкрито заздрить. Але однозначно одне - якщо познайомився з ним, залишатися байдужим до його особистості не зможеш. Його іскрометний гумор дратує одних, і викликає щире захоплення у інших. Його професіоналізм визнаний не тільки "зубрами" обласних працівників, а й фахівцями на рівні Києва. Він постійно друкується в столичних журналах та обласній пресі. Абсолютно аполітична людина. Незважаючи на столичне московське походження, щиро закоханий в Закарпаття і вважає Ужгород найкращим у світі містом.

- Юрій Олексійович, трохи про себе: де народились, де вчились?

- Я не вірю в те, що хтось з дитинства мріяв стати космонавтом і став ним. Може це справедливо для людей творчих професій - музикантів, художників. Але в мене була цілковита невизначеність. В десятому класі мені на очі потрапила об'ява, що Московський державний інститут міжнародних відносин набирає людей в школу молодого журналіста-міжнародника. По закінченні таких курсів можна було на пільгових умовах скласти іспити на факультет міжнародної журналістики. Вирішив спробувати. Пройшов співбесіду, екзамени і провчився близько чотирьох місяців. Я був в захопленні від лекцій та навчання. Але одного дня все скінчилось...

У нас були практичні зайняття у вигляді пресконференції з дуже відомим тоді журналістом-міжнародником. А оскільки він був старенький і говорив багато дурниць, мені пригадалось, як на одній із останніх лекцій нам зауважили, що в Радянському Союзі дуже бракує жанру політичного фейлетону. І я вирішив написати звіт у вигляді саме такого фейлетону. Цей твір більше був схожий на байку, де події розгортались за таким сценарієм: осел побував за кордоном, зібрав звірів і почав розповідати. як він був на ТаЇті, і т.д., і т.ін. Однокурсники читаючи сміялись, всім було дуже весело. А коли оголошували підсумкові оцінки, мене було викликно "на килим" до декана. Гублячись у здогадках і не знаючи, добре це чи погано, я зайшов до його кабінету. Декан виявився дуже добрим чоловіком. Похвалив мене, як все весело і красиво написав. А наостанок зауважив, що це надзвичайно поважна людина, наближена до ЦК КПРС, що про нього не можна писати в такому тоні. Потім спитав, хто в мене батько. Я відповів, що він помер коли мені було 10 років, а мама працює в магазині завідуючою. Ніяких зв'язків, блатів, впливових батьків тощо у мене не було. І тоді декан чисто по-людськи пояснив, що з моїм робітничо-селянським походженням мені нічого не "світить". Тут навчаються діти дипломатів, впливових "цековських людей" - зовсім не мій рівень, і в мене не має ніяких шансів, хоча я не погано вчуся. Після цього я просто перестав туди ходити...

- Мрії про журналістику не судилось збутися. А як же визрів юридичний напрям?

- Коли я вчився в школі молодого журналіста, мене викликали до військкомату, де запропонували вступити до військового училища. Я розсміявся і сказав, що ніколи нікого військових у мене в роду не було і я не уявляю себе в цій ролі. А коли вдруге, вже після моєї "байки", викликали до військкомату і знову запропонували вчитись. Я відповів, що маю тільки дві умови: це повинен бути тільки гуманітарний заклад (математику зі школи не любив) і щоб це було у Москві. Таким інститутом виявився військовий інститут, який готував військових перекладачів і військових юристів. До мов я особливого потягу не мав, залишався факультет, де готували військових юристів. Був відмінником. Завдяки цим знанням працюю за своєю спеціальністю і нормально почуваюся.

- Знаю, що чи не найбільше ваше захоплення - КВН. Наші закарпатські команди вважають вас місцевим Гусманом.

- У кожного свої захоплення. Скажімо, я байдужий до футболу, моє захоплення - КВН. Я його записую з ТБ, систематизую. Напевно, маю чи не найбільший архів в Ужгороді. Ще 10 років тому, 1994 року, ми, ветерани, які раніше грали в КВН, зустрілись в Ужгороді. І у нас народилась ідея провести гру між збірними університету "Діти Баму" та ветеранами КВН. Ця гра багатьом запам'яталась. Відтоді я увійшов у коло закарпатських КВНників. Довелось з друзями організовувати КВН. Ми привозили сюди команди з Харкова та з Дніпропетровська, проводили перший фінал Української асоціації КВН.

Ті люди, котрі зараз грають на сцені,справжні з 8-10-річним досвідом гри. Це Василь Крайняй, Олег Рада, Сергій Денисенко, Ростислав Буланов. Ліза Іванців. Я ж намагаюсь не пропустити жодної гри. Із задоволенням спостерігаю за новим поколінням КВНників, щоправда вже з глядацького залу.

- Чим ви керуєтесь в своїй роботі? Чи є та межа, через яку не переступаєте? Я знаю, що є адвокати, які принципово не беруться вести справи про згвалтування чи категорично відмовляються виступати у судових процесах, де відповідачами фігурують державні структури...

- Десь давно прочитав фразу і вона закарбувалась у моїй пам'яті: "Вище Закону тільки Любов, вище Права тільки Милість, вище Справедливості лише Прощення". І вже роками намагаюсь за цим принципом жити. Але, на жаль, на практиці не завжди так виходить. Щодо якихось табу, то я не вибираю собі справи. Людина приходить зі своїми проблемами, і я намагаюсь ці проблеми вирішити, бо вмію боротися. Лікар не вибирає собі хворих за національною, мовною чи ще за якоюсь іншою ознакою. Напевно, я не став би займатись маніяком, насильником, який гвалтує малолітніх. А до решти я ставлюсь як до звичайної роботи. Є процес, він розписаний у законі, я представляю інтереси клієнта у законі, я представляю інтереси клієнта і ні на що інше увагу не звертаю. А ті, хто говорить, що ось цим не займаюсь чи тим не займаюсь, на мою думку, цими словами прикривають свій непрофесіоналізм. Я вдячний таким людям хоча б тому, що вони не нашкодили клієнту і відмовились. Гірше, коли людина чогось не знає, а береться робити справу. Потім люди приходять, і там вже треба розбиратися на рівні апеляційних оскаржень, коли людина в тюрьмі або коли вже справа затягнута на кілька років. Тому перша заповідь у адвоката, як і у лікаря повинна бути: "Не нашкодь".

- За кордоном кожна більш-менш заможна родина має свого сімейного лікаря і свого адвоката. Ваше ставлення і прогнози щодо можливості запровадження такої практики у нас в країні?

- Поки це наша мрія. Я думаю, що наш нинішній менталітет ще не дійшов до такого ступеня правосвідомості. Є багато людей, які працюють зі мною на договірних умовах. Як правило, я обслуговую їхній бізнес і в міру необхідності втручаюсь в проблеми, які в них виникають. Легше раз і назавжди запровадити певний порядок і його дотримуватися. Але все це, як правило, пов'язано з підприємницькою діяльністю. Поки в нас не укладають шлюбні контракти, люди не турбуються про свої акції, підприємства, нерухомість. Але коли добробут наших людей виросте, то вони звертатимуться по медичну допомогу до сімейного лікаря, по правову - до адвоката, а отримуватимуть - фінансові консультації у фахового працівника банку. Тоді ми станемо, нарешті, правовою державою, будемо знати свої права і будемо знати, до кого звернутися за їх захистом. - Кілька слів про вашу першу справу.

- Це було ДТП, з трупом, з тяжкими наслідками. Нам вдалося довести невинність водія. У вигляді гонорару я отримав картину, яка досі висить у мене вдома. Свого часу мені довелось років п'ять, працюючи слідчим, займатись саме ДТП. У Львові я пройшов добру школу у справжніх експертів - автотехніків, адже справи такої категорії мають свою суто технічну специфіку. Зараз із задоволенням берусь за такі справи...

Нещодавно в мене була подібна справа в апеляційному суді, людину відпустили із залу суду через 2,5 місяці відсидки в СІЗО. Я переконаний, що він абсолютно невинний. Коли я вивчив матеріали, перевірив розрахунки експертів, то вийшла зовсім інша картина ДТП. От яка помилка експертів може обернутися людині декількома роками ув'язнення...

- Навіть і не знаю. Я намагаюсь по кожній справі викладатись по максимуму. Мені дуже цікаво працювати зі складними справами: приносять купу документів, і одразу не знаєш, з якого боку взятися за вирішення цієї проблеми. Декілька днів все прораховуєш, зважуєш. Коли схема вимальовується і ти сідаєш і ти сідаєш і пишеш на п'ять-шість сторінок те, чого собі не уявляв, починаєш відчувати надзвичайне внутрішнє задоволення. Такі справи мені подобаються. Це можуть бути і цивільні справи, і карні. Краса доведення своєї позиції, краса переконливості викладання - від цього я отримую професійне задоволення. Особливо приємно, що коли виступаєш у суді, тебе не тільки слухають, але й чують.

- Зараз у нас відкрилась багато навчальних закладів, які готують юристів. Ваша оцінка якості підготовки цих молодих фахівців.

- Зараз мої діти вступили на юрфак Ужгородського національного державного університету. Я переконаний, що юридична освіта насамперед залежить від юридичної школи. На порожньому місці створити юрфак неможливо. Повинні бути професора, авторитетні та високофахові спеціалісти своєї справи, які мають десятки монографій тільки зі свого предмету. А у нас, на жаль, існує практика, коли історики читають правові дисципліни. Я не хочу нікого ображати, але вважаю, що це не той рівень викладання, який повинен бути у вищій школі. В Ужгороді юрфак молодий, тож сподіваюся, з часом все стане на свої місця. Щодо тих студентів, котрі приходять до мене на практику, доводиться бачити, що рівень їхньої підготовки залишає бажати кращого. Зі свого навчання не пам'ятаю, щоб прогулювались лекції, щоб не був повний конспект, щоб не підготувався до семінару. Може, це тому, що я навчався у військовому вузі. Можна бути недбалим продавцем чи поганим бухгалтером, але бути поганим юристом чи лікарем - це злочин! Адже за помилки таких неуків люди розплачуються своїм життям, здоров'ям, а інколи і життям.

- Якісь курйозні випадки з вашої практики.

- Найчастіше веселять слідчі та оперуповноважені. Іноді допускають такі "ляпів", які, окрім посмішки, нічого викликати не можуть. Це вузькопрофесійна тема, тонкощі якої можуть зрозуміти тільки спеціалісти.

- Хто ваші друзі.

- Між професією адвоката і лікаря багато спільного. Напевно, саме тому у мене основне коло знайомих - лікарі. Товаришуємо, спілкуємось. З юристами починаєш говорити за столом, і знову - професійна тема. Тому вільний час намагаюсь проводити з людьми, котрі далекі від моєї професії, і це дозволяє нам говорити про якісь інші речі.

- Чи стають ваші клієнти вашим друзями?

- Цікаве питання. Були клієнти, з яким дуже хороші стосунки. Ми зустрічаємось не тільки через наші справи чи роботу. Хоча з наукової точки зору треба трохи дистанціюватися від свого клієнта та його проблем. Якщо все це пропускати через себе, то здоров'я не вистачить і ти не витримаєш. Суто психологічно є таке поняття - професійна черствість. Вона характерна лікарям і, може, частково- юристам, оскільки ми стикаємось з людьми в критичних проблемних ситуаціях, коли вони на межі стресу, зриву. Треба завжди залишатись професіоналом, розуміти, що я - це я, а проблема клієнта - це проблема клієнта. Хоча в жодному разі це не означає, що робота виконується неякісно, халтурно. Просто ми тримаємо якусь дистанцію, розуміючи, що приватне життя - це приватне життя. А робота - це робота. Я ніколи нічого не приносив додому писати, опрацювати. Ані коли я був слідчим, ані коли став адвокатом. Уся робота повинна робитись на робочому місці. Можна засидітись, можна просидіти вихідні дні на роботі чи прийти раніше. Але додому, в родину, нічого приносити не можна, оскільки це зовсім інше життя.

- Років п'ять тому у Вашому житті було кілька неприємних сторінок, пов'язаних із перебуванням у СІЗО.

Шкодую тільки про одне - у мене при обшуку вилучили нунчаки, які я кров'ю і потом в свого часу заслужив, здобувши перемогу на одному із турнірів по карате. Слідчий забрав їх і не повернув, мотивуючи тим, що коли я буду їх нести додому, то йтиму по вулиці з холодною зброєю. Нібито ці нунчаки потрапили десь до музею.

- Як відпочиваєте?

- Художню літературу читаю тільки у відпустці. А так доводиться читати мало, уривками. Не встигаю навіть стежити за пресою. Музика в мене грає увесь час. Люблю писати під музику. Останніми роками слухаю тільки джаз. Ніщо інше не допомагає мені писати. Абсолютно не сприймаю "попсу". Я був вихований на інших речах. Залишився на рівні "Машини времени" та "Воскресения", старих добрих ліричних пісень, в яких гарні слова і приємна мелодія. Із уподобань - КВН. Намагаюсь бути в курсі цих подій, хоча не завжди встигаю записати з ТБ. На вихідні люблю виїхати на природу, відпочиваю з друзями. Міцного нічого не п'ю, вже останні п'ять років п'ю виключно червоне вино. І тільке дуже добре.

- Ваша мрія?

- Я хочу ще кілька разів стати батьком і виховати не тільки своїх дітей, але й онуків. Хочу мати менше роботи і більше заробляти. А у глибокій старості в білій панамці та шортах на гамаці читати розумні книги та вирощувати квіти. І хтозна, може й написати одну книгу. Тільки одну, але таку, щоб вона була Головною книгою мого життя...

- Ви почали писати цю книгу.?

- Навіть собі не уявляю що це буде. Колись я себе пробував в прозі та поезії. Але зараз на це не вистачає часу.

- Давно вже точаться розмови про пошукові агентства. Ваше ставлення до можливого прийняття цього закону.

- Закон про детективну діяльність давно вже назрів. Не знаю, чому наші парламентарії не поспішають його прийняти. Послуги цього бізнесу користувалися би попитом. Я вже маю попередні домовленості з компетентними в даній області людьми як підприємцями і юристами, так і працівниками правоохоронних структур. Тільки-но такий закон буде прийнятий, ми будемо першими хто відкриє детективне агентство.

- Що ви не можете вибачити людині?

- Зради.

- Які люди Вас дратують?

- Некомпетентні.

- Скільки грошей потрібно для щастя?

- Стільки, щоб я мав можливість утримувати свою доволі велику родину. І заробляти стільки, щоб мої прибутки завжди перевищували мої витрати.

- Гастрономічні уподобання?

- Узагалі я невибагливий в їжі. Не їм і не люблю мармелад і хурму. Солодке взагалі - не дуже, а от солоне - так!

- Ностальгія не налягає?

- Перші року було бажання повернутися. Раніше, коли приїжджав до Москви, збиралися всі мої друзі, сиділи разом. Але життя бере своє. Люди йшли в бізнес, у роботу, і тому з роками склалася ця дистанція. Мені дуже подобається Закарпаття. Я все своє життя прожив у Москві і коли опинився тут, абсолютно безповоротно розлучився зі своєю історичною батьківщиною. Мені приємно приїхати до Москви провідати маму, своїх друзів, але тут я себе надзвичайно комфортно почуваюся - хороше повітря, красиві місця, приємні люди. Тут в мене багато друзів, є де відпочити, є де провести час. Більше комфортного місця для життя я не можу собі уявити. Мені подобається те, що я роблю, мені подобаються люди, з якими спілкуюсь. Вважаю, що на сьогодні я абсолютно самодостатня і щаслива людиною, чого бажаю всім.